«Американський мрійник. Моє життя у фешн-індустрії»: цитати з книги Томмі Гілфіґера

«Американський мрійник. Моє життя у фешн-індустрії» – книга, у якій Томмі Гілфіґер разом із письменником Пітером Ноблером розповідає власну історію. Від хлопця з провінційного містечка – до створення бренду. 

Почалося все з любові до спортивної форми. Проте найбільше його зачаровували бренди. Саме тому Томмі Гілфіґер із друзями відкриває свій магазин, одягає усю школу в хіпстерський одяг і пропонує новий стиль життя. Завдяки відчуттю моди і трендів колекції майбутнього дизайнера ставали суперпопулярними у брендових магазинах. І вже за кілька років мрійливий хлопець з містечка Ельміра стає не лише автором культових речей, а й революції в тогочасному маркетингу.

Українською мовою книга вийшла у видавництві “Наш формат”. Нижче зібрали найкращі уривки з видання.

Я дизайнер, націлений на комерційний результат. Хоч деякі люди вважають, що хороший дизайнер має бути величним і нематеріальним, мені не соромно за цю націленість. Та колись було соромно.

За кілька років після рекламної кампанії «Шибениця» я відчував, що дизайнерська спільнота мене геть не приймає. Ральф Лорен, Кельвін Кляйн, Перрі Елліс та інші лідери індустрії майже не розмовляли зі мною. Мене зневажали за банальні смаки й те, що я продавав одяг для кожного, а не для чоловіків з вишуканим смаком. Не такого життя я сподівався.

Я пожалівся партнерам. Сілас, Лоренс і Джоел швидко вправили мені мозок. Сілас довго розмірковував над моєю халепою. Він з молодості виробляв светри, а в бренді Ralph Lauren поєднав гарний смак з великими грошима. Він розумів мою дилему й виніс вердикт. «Прибуток — це здоровий глузд, — сказав він мені. Решта — марнославство, мішура».

Стало очевидно, що селебриті-брендинг стане широким простором економічних і культурних можливостей

Лоренс, що в усьому визнавав тільки найкраще, вирішив, що в мене не всі вдома. Бренд Tommy Hilfiger втілював доступну розкіш. «Томмі, не дурій, — заперечив Лоренс. — У нас прекрасна позиція у світі. Нащо все псувати?»

Найкраще зрозумів мене Джоел. Він тверезо зауважив: «Та яка різниця? Хіба ти хочеш тусити з цими людьми? І що таке відбудеться, якщо вони приймуть тебе? Станеш кращим дизайнером чи щасливішою людиною?»

Довго вмовляти не довелося. Після деяких сумнівів і страждань я дійшов висновку, що Джоел має рацію. Що на мене найшло? Чому я маю марнувати енергію, час і зусилля на людей, які не поважають те, що мені дороге? Чому б мені не гнути свою лінію далі, чому б не продовжувати те, що я роблю, будувати, розвивати, зміцнювати й примножувати? Так ми й вчинили.

Уривок наданий ТГ-каналом про книги й видавничий бізнес in book we trust

Думки про коледж мене жахали. Освіта – атрибут успішного чоловіка. Батьки хотіли, щоб я став успішним, але оплатити мені навчання не могли, а стипендію я не отримав би. Як мені потрапити в коледж? І якщо вступлю, як не вилетіти? Мені треба було вигадати для себе якесь інше майбутнє.

Зате я млів від форми. Мені подобався запах чорнила, що ним виведені номери й назви команд на сорочках. Мені здавалося, що з номером на футболці хлопець виглядає солідно, тому я не полишав спроб потрапити бодай у якусь команду. Гравцям дитячої бейсбольної команди видавали штани на підтяжках, термошкарпетки і справжню бейсбольну сорочку в смужку із написом-аплікацією, при чому то був не принт, а пришиті літери… Мені було начхати, що я перший і другий рік просидів на лаві запасних. На третій рік я вже потроху грав, а потім нагодився футбол, і я майже розлюбив бейсбол.

Ральф Лорен, Кельвін Кляйн, Перрі Елліс та інші лідери індустрії майже не розмовляли зі мною. Мене зневажали за банальні смаки й те, що я продавав одяг для кожного, а не для чоловіків з вишуканим смаком

…Фабрика Milsan випускала великі партії чоловічих сорочок, але то були сорочки-поло “гольф”. Мої мусили виглядати хіпово – більше прилягати до тіла за тодішньою модою. Я хотів, щоб у моєї ребристої трикотажної сорочки були кнопочки, оверлок, принти і привезена з Індії м’яка тканина з начосом, щоб то був одяг не менш приємний за речі Michael Milea прямісіньку з Гонконгу. Та коли ми прийшли зі своїми ескізами, на косервативній фабриці Milsan, де шили одяг за шаблонами, ніхто не втямив, як це зробити. Донести наші ідеї було складно, адже, на думку тамтешніх фахівців, вони були досвідченими виробниками справжніх чоловічих сорочок, а ми – початківцями, дітлахами, що самі не знають, про що торочать. Ті люди не усвідомлювали, що ми створювали одяг для чуваків, які відрощують волосся до плечей, носять вельветові штани-кльош, блузи й черевики зі зміїної шкіри на платформі та зависають у клубі Max’s Kansas City.

Уривки – з сайту “Наш формат”

Фото: Unsplash

Мій брат Енді привів до мене Паффі задовго до того, як той заснував компанію Sean John, а Брітні Спірс — за мить до початку її мегаслави. Стало очевидно, що селебриті-брендинг стане широким простором економічних і культурних можливостей, а Енді мав творче й маркетингове чуття для того, щоб повноцінно працювати в цьому напрямку. Тому 2001 року я сказав йому: «Може, тобі звільнитися з Tommy Hilfiger? Я буду твоїм партнером і фінансуватиму тебе». Я запропонував, аби він залучив мого колишнього партнера з People’s Place Ларрі Стемермана, який знався на тому, як усе робиться, і мого фахівця із фінансових питань Джо Ламастру. Компанію ми назвали Star Branding, тобто «Зірковим брендингом».

Коли ми почали переговори з Брітні, її менеджер Ларрі Рудольф зажадав одразу п’ять мільйонів доларів авансом, хоч зовсім нещодавно просив п’ять тисяч, щоб протриматися на плаву!

Це не лізло ні в які ворота. Ми відмовили.

Однак у той самий час Енді познайомив мене з іншою артисткою, яка прагнула випустити власну лінійку одягу, — Дженніфер Лопес. Вона не вимагала п’яти мільйонів доларів; її умови були 50 на 50, але вона не хотіла вкладати грошей. Ми погодилися.

Уривок – з сайту Vogue.UA

C-Element Written by:

Be First to Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *