“Сміття ніхто не носитиме”, – як Re:ban вдалося зробили бізнес на використаних банерах

Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Приватний будиночок неподалік від центру Києва. Обминаємо собаку, що охороняє ворота, спускаємося сходами донизу, потім підіймаємося вгору. Потрапляємо на велике, просторе горище, переобладнане під майстерню. “Ось тут ми даємо друге життя банерам”, – пояснює Дарина Антоненко, засновниця Re:ban. Бізнес спеціалізується на створенні крафтових виробів з використаної банерної тканини – сумок-шоперів, бананок, рюкзаків, гаманців, чохлів для ноутбуків тощо. 

Спеціально для проєкту Re:ban батьки Дарини виділили ціле горище під майстерню та кабінет. У приміщенні зробили ремонт, утеплили, поставили необхідні меблі та техніку – зокрема, швейні машинки, які вдалося придбати за грантові кошти. По центру стоїть розкрійний стіл. Його зробили з палет. Справа на стіні висять найрізноманітніші примірники продукції. Це – сумки різних розмірів, шопери, рюкзаки. Важливо, щоб усе було під рукою. Біля примірників – ледь помітні двері у ще одне робоче приміщення. Там зберігаються чисті банери (помиті напередодні), які чекають свого “апсайклінгового” часу. 

Зліва, біля вікна, розташували швейні машинки. Над ними встановили додаткове освітлення – це дуже важливо в роботі швачок. За ними, вглиб приміщення, робоче місце з ноутбуком і паперами та мінікухня з чайником, чашками й печивом. Дарина запрошує присісти за стіл. Поки заварюється чай, пояснює: “Через карантин, по-перше, ми не працюємо на повну потужність. По-друге, намагаємося, аби тут якнайменше людей перетиналося. У нас працюють жінки передпенсійного віку, які в більшій зоні ризику. Тому для інтерв’ю обрала такий час, коли в майстерні нікого немає”. З нею говоримо про перероблення банерів і соціальний аспект бізнесу, невдалі кроки, участь в Ukrainian Fashion Week та пошук своєї цільової аудиторії.

BAN: передісторія

З банерами моя історія почалася вже досить давно. Мій батько працює на поліграфії, тож я з дитинства знаю, що це та, більше того, як його використовувати як будівельний чи захисний матеріал. Коли закінчувала Києво-Могилянську академію, екологію, то почала задумуватися, а що ж робити з усіма банерами, які навколо нас? Про скло, пластик, папір уже говорять усі. Їх збирають і намагаються переробляти. А от щодо банерів, то у світі немає екологічного методу їхньої утилізації. Банери або просто подрібнюють, щоб не займали багато місця, або викидають на сміттєзвалища чи спалюють. 

В Україні, де немає потужних фільтрів на сміттєспалювальних станціях, – це робити дуже небезпечно. Банер складається лише з двох компонентів – полівінілхлорид (ПВХ) та сітка. Але в чому тут підлість: у рідкому стані ПВХ стає одним суцільним шматком із сіткою. Їх не можна розділити, а відтак не вдасться нормально утилізувати. Тому, щоб наш ґрунт і все навколо не перетворилося на суміш ПВХ із сіткою або щоб ми не задихнулися у їхніх випарах під час спалювання, я почала шукати альтернативне застосування для банерів.

За офіційною статистикою, в Україні йде на сміття понад 15 тисяч тонн банерів на рік. А розкладаються вони понад 500 років. Ми стільки не живемо.

Сам бізнес трапився досить випадково. Два роки тому я тільки почала цікавитися соціальним підприємництвом. Мама ж у мене – експерт з цього – запропонувала піти на дуже цікавий захід саме на цю тематику – Social Business in UA. Його проводили в вересні 2018 року. Хакатон полягав у тому, що багато команд виставляло свої ідеї на розгляд початку соціального бізнесу. Усі боролися за перемогу в конкурсі.

Там були дуже потужні проєкти. Наприклад, бізнеси, які існують вже 10-15 років і просто перепрофілювали свою діяльність на щось більш екологічне. І я прийшла така з ідеєю перероблювати банери на сумочки. На той момент не було великих сподівань. Думала, просто послухаю, повчуся у людей. Хакатон тривав 2 дні. Після першого дня я прийшла додому просто “заряджена” після всіх лекцій та історій. Взяла голку, шмат банера, зшила пенал і принесла його на другий день. А журі такі: “Перше місце! Молодець! Ти перемогла”. Це було дуже несподівано. Я хотіла просто протестувати ідею. У будь-якому випадку не думала її лишати, бо бачила, що банери стають великою проблемою для планети. Однак, не очікувала, що все трапиться аж так швидко.

Електрочайник просигналізував, що вода в ньому вже закипіла. Дарина дістає дві підставки під чашки. Вони зроблені з банерів. Пояснює: в такий спосіб намагаються утилізувати максимально багато сировини. Навіть маленький клаптик може слугувати ще трохи часу. За цим же принципом робили ремонт і в цьому приміщенні. Наприклад, стіл зробили з піддонів. Спочатку розібрали їх, а потім зібрали наново. Стіни оббили деревом, яке раніше використовувалося на будівництві як паркан. З часом він став не потрібен, але знадобився уже в будівництві.

BAN: Перші кроки та гулі 

Хакатон висвітлювали різні видання, телебачення. У мене взяли інтерв’ю, пішла мінімальна реклама. Одразу почалися замовлення. Я кажу: усе то добре, але у мене не то що цеху немає – тільки я та банери. Тож ми одразу взялися шукати швачок, привозили їм банери й так робили перші замовлення. Проте побачили, що пішли в мінус. Почали шукати дешевші варіанти виробництв. Так вийшли на швейні підприємства в Броварах. Там було дешевше, але коли ми порахували час, бензин, інші витрати, то все одно були в мінусі.

Тому почали робити такі кроки: 1) активніше шукати нові замовлення, 2) пішли на акселераційну програму від Social Business in UA. Там вчилися прораховувати, прописувати бізнес-процеси, вивчали технології, обмінювалися контактами, шукали партнерства. Паралельно ми ходили на інші хакатони, лекції, усюди нарощували соціальні капітали – друзів, амбасадорів бренду.

Однак, у період стрімкого розвитку, коли ми вже знайшли постійних людей, які б нам змогли на аутсорсі відшивати сумки в Києві, нам почали звідусіль казати, що в нас не вийде. Найтяжче це було чути від менторів. Вони нам казали: “Щиро хочемо з вами поділитися – ми вже 10 років тому прораховували цю ідею. Взагалі неприбутково. Вам у цій сфері немає що робити. Тим паче без досвіду”. А я кажу: якщо не ми, то хто? Хто буде цим займатися? Усе так само викидатиметься в шалених кількостях? Ми тоді провели дослідження. За офіційною статистикою, в Україні йде на сміття понад 15 тисяч тонн банерів на рік. Неофіційно їх ще більше. А розкладаються вони понад 500 років. Ми стільки не живемо.

Ще хтось з менторів нас запитував, хто носитиме речі зі сміття? Каже: ви ж розумієте, що це – сміття, люди його не купуватимуть. Ми дуже розчаровані виходили з усіх тих менторських сесій та акселераційних програм. Водночас були такі, хто давав і позитивні відгуки. Особливо бізнеси, пов’язані з переробленням, казали: “Вам дуже нелегко буде в наступні декілька років. Але, якщо ви запустите цю ідею, то ми всі вас підтримаємо. Підставимо плече”. Тож ми вирішили ризикнути, почати, пересилили свій страх. 

…звідти почали виходити індуси, італійці, іспанці. Вони все розмели за 10 хвилин. І ми сидимо такі: “А що відбулося?”

Спочатку у нас була бізнес-модель B2C. Ми намагалися продавати товари кінцевим споживачам – на різних заходах, виставках, ярмарках, конференціях. Усі цікавилися, але до того моменту, поки ми не називали суму. Запитували, чому так дорого, якщо це з використаних банерів. Мовляв, цей банер дістається вам безкоштовно, то чому ви не продаєте це все по 20 грн? Ми не знали як з тим бути. Були моменти, коли просто опускалися руки. З одного боку розуміли, що не заробляємо, з іншого – не знали, куди рухатися далі. 

Переламним моментом стала одна конференція для екологів. Ми раніше вважали, що саме вони – наша цільова аудиторія. Випросили там місце в організаторів під продаж. Просто на тому заході взагалі немає жодних брендів, які щось продають, а нам дозволили. Два тижні день і ніч шили товари, готувалися. У день конференції в нас купили аж дві сумки. Наші знайомі – просто, щоб підтримати. І от ми дуже розчаровані збираємося ввечері додому. А в цьому приміщенні паралельно був ще якийсь міжнародний бізнес-тренінг. Звідти почали виходити індуси, італійці, іспанці. Вони все розмели за 10 хвилин. І ми сидимо такі: “А що відбулося?” У той момент ми дуже багато чого переосмислили щодо аудиторії. 

RE: BAN 2.0

Так ми перейшли в сегмент В2В. Зрозуміли: бізнесам потрібна соціальна складова. Це раз. Великі бізнеси винаймають цілі окремі приміщення, щоб зберігати там використані банери після подій. Це два. А ми можемо розв’язати їхню проблему, створивши корпоративні корисні речі – від гаманців до рюкзаків для працівників чи партнерів. 

Це суттєво змінило наш підхід і спрямованість бізнесу. Ми підписували такі взаємовигідні контракти: компанії дають нам банери, ми з них робимо  продукцію, яка потрібна компанії. За потреби можемо зробити брендування, фурнітуру в кольорах бренду. А потім підприємство саме викуповує у нас назад продукцію, тобто платить нам за перероблення. 

Наприклад, у нас були компанії, які замовили зі своїх же банерів подарункові сумки, і потім роздали їх своїм клієнтам. Для організаторів Sustainable Fashion Pad (це – платформа в рамках UFW) ми робили банер з банерів. Такий собі печворк. Там лише зверху надрукували наліпку – назву заходу. З організаторами ми познайомилися так: у лютому 2019-го нас запросили на Ukrainian Fashion Pad. Ми проводили майстер-класи. З учасниками робили пенали, клатчі, косметички.

Там же познайомилися з дизайнером з Одеси Дмитром Домановим (його бренд DOMANOFF). Він якраз того разу презентував першу свою концептуальну колекцію Dump з банерів. Вона нас дуже вразила – такий собі шок-контент. Ми підійшли, познайомилися і весь наступний рік одягали його речі з колекції на якісь лекції чи виступи, демонструючи, що банери можна ще й у такий спосіб використовувати.

Було ще замовлення на пакування для бізнес-ігор. З останнім у мене взагалі вийшла смішна історія. Якось ми з другом, з яким не бачилися 5 років, вийшли прогулятися Подолом. Там зайшли в кав’ярню. І от я чую, що за сусіднім столиком хтось скаржиться, що не може знайти адекватне паковання для бізнес-ігор. Вони важкі, близько 12 кг, тож картон не витримує, а з фанери незручно. Я така розвертаюся до них, а то була, на секунду, майже північ, і кажу: “Добрий вечір! Я можу вам допомогти”. Так ми познайомилися і зараз відшиваємо їхнє замовлення. 

Дарина запрошує підійти до розкрійного столу. Викладає туди примірники замовлень, показує, як розробляється той чи інший елемент. Демонструє, зокрема, рюкзак з банера. Він цілком як туристичний: глибокий, з міцними ремінцями, спеціальними вставками для зручності на спині та в зоні попереку, а головне – не промокає. 

Потім підходить до швейних машинок. Показує, як прошивається банер. Пояснює, що для цієї тканини потрібні особливі голки, адже на звичайній машинці Дарина зламала їх 5 штук, поки зшила перший виріб. Викладає фурнітуру. Її теж ретельно підбирають – вона, як і банери, має бути міцна та довго “працювати”.

RE: BAN. Власна майстерня

Усі два роки ми продовжували ходити на лекції ма хакатони. На деяких з них ми самі вже виступаємо як лектори – розказуємо про власний досвід. На одному з хакатонів напередодні карантину ми виграли фінансування закупівлі спеціальних швейних машинок, які можуть шити банери.

І от почалася пандемія, все затихло, зупинилося, лишилася я і ці машинки. Тоді батько каже: “А давай наше горище переобладнаємо під майстерню. Поки карантин, ти теж трохи освоїш шиття”. Я подумала: а чому б і ні. Ось так і виникло наше перше приміщення для Re:ban.

Сам карантин дав нам більше замовлень і можливостей, ніж ми сподівалися. Нам написало багато компаній: “Хотіли б з вами поспівпрацювати/зробити замовлення, але все не було часу. Тепер можемо обговорити деталі”. Також зробили тут ремонт, аби приміщення було адаптоване для роботи. На час карантину співпрацюємо з 3 людьми – це швачка, конструктор та закрійник. Раніше було 5, але поки справляємося такими силами. Річ у тім, що майже всі наші працівниці живуть за Києвом. Під час карантину фізично їздити не було змоги. Також це – старші жінки, яких ми не хочемо наражати навіть на потенційну небезпеку, особливо в транспорті. Поки працюємо в такому режимі.

Майстерня Re:ban до ремонту
Майстерня Re:ban після ремонту

Карантин також дав нам час зробити маленький ребрендинг. Зараз працюємо над сайтом і зміню логотипа. Бо як усе закрутилося: на тому ж першому хакатоні. Треба була назва для проєкту. От ми й назвали “re”, бо це переробляння, і “ban”, бо це банери. Наразі потрібно все трішки оновити.   

Також намагаємося втілити в життя нові виклики (тобто замовлення від клієнтів) – наприклад, зробити з банерів ролети для вікон, валізки з кейсами, задумуємося про колаборацію з брендами одягу. Планів багато – шукаємо для них можливості.

Авторки: Катерина Кухарчук, Марія Моложон

Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією National Endowment for Democracy (NED).

C-Element Written by:

Be First to Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *